Шановні Лучани! 7-го лютого 2013 року в міській газеті «Луцький замок» було надруковано інтерв’ю-звіт з приводу моєї депутатської діяльності у 2012 році. На жаль до опублікованого не потрапили мої коментарі щодо умов, в яких доводиться працювати мені і моїм колегам по депутатському корпусу. Умови не з простих, бо для того, щоб щось зробити для міста доводиться вступати у війну із представниками бюрократичної системи.

Потрібно сперечатись, критикувати, сваритись, звертатись до суду, бо іншої мови представники системи не розуміють. Ви буде їм говорити, ви будете їм писати, вони робитимуть вигляд, що вас слухають і читають, але робитимуть так, як хочуть. Ці люди чують і слухають виключно своє начальство і себе. Наш чиновник починає прислуховуватись лише тоді, коли його налякають. Саме тому він так тріпоче перед своїми керівниками. При цьому чиновник не боїться простих людей. Ця ситуація нагадує мені притчу про божевільне піаніно.

Уявіть піаніно, яке вирішило, що воно може грати саме на собі. Можна уявити, що то за музика. Тому в моєму інтерв’ю я написав, що «чиновник – це звичайна людина і він ніколи власноруч не обтяжить себе роботою або знаннями». Лише після того, як я в суді оскаржив, по суті, рішення Миколи Романюка про продовження договору оренди Пенсійним фондом приміщення дитячого садочку, яке суперечить Закону України «Про дошкільну освіту», міській голова заговорив про те, що приміщення треба повернути дітям.

На піаніно повинен грати музикант, на чиновниках – народ. Народ повинен навчитись і звикнути «грати» на виконавчій владі. Народ не повинен замислюватись над процесом утворення звуку, це справа виконавчої влади. Народ повинен цікавити бажаний звук, з яких він творитиме мелодію для себе, тобто для народу, для життя.

Для прикладу, голова обласної державної адміністрації, Борис Клімчук, за посадовими обов’язками залежіть виключно від Президента та Прем’єр-міністра, тобто не від волинян. Він працює на Президента України. Президент відповідає за виконання стратегічних завдань, і яке йому діло до якогось Луцька, його побитих доріг, до відсутності в місті належної кількості дитячих садочків. Це нормально і ненормально одночасно, бо має бути хтось, хто повинен нагади Президенту і його обласному представнику про місто з його проблемами. Цей хтось – депутати та міській голова. Вони мають на це законне право і навіть обов’язок.

Демократія тримається на реалізації принципу стримування та противаг. Влада одного контролюється владою іншого. 

Натомість чинний Луцький міський голова, всупереч Закону, у всьому підтримує голову обласної адміністрації. 

Цьому до певної міри сприяє сучасне бюджетне законодавство. За іншої, тобто європейської бюджетної системи, місто було б на повному самофінансуванні і його казна не залежала від Києва і наближеного до Кабміну, обласного губернатора. Але й нині міській голова міг би проявити політичну волю, скористатись наданими йому правами і не зраджувати всьому місту заради добрих стосунків з Борисом Петровичем. 

Це означає: 1) не дозволяти своїм чиновникам погоджуватись на зменшення бюджетного фінансування, що через Бориса Клімчука вимагає Київ; 2) їхати до Кабміну; 3) піднімати народних депутатів від Волині; 4) і що найголовніше, не «розбещувати» подачками депутатів міської ради, аби ті ухвалили вигідний чиновникам Києва бюджет міста, або ще якесь абсурдне рішення, наприклад, медичну «реформу».

А до яких висновків можна прийти, проаналізувавши «сумлінність» луцького, й загалом волинського чиновництва!? Вторік від них довелось рятувати школи, дитячі садочки, в яких вчаться їх, їх рідних, знайомих, діти, онуки. Цього року – від чиновників треба рятувати лікарні, до яких вони теж мають певне відношення. Не всі вони мають право лікуватись в Феофаніі.

Фактично доводиться рятувати життя чиновників від самих чиновників. Загалом у виконавчій родині немає поганих людей. Просто вони живуть в поганих умовах, і ці умови їм подобаються. Ви тільки подумайте! Ці люди добровільно працюють на антилюдську, абсурдну систему. Ця система нищить виробництво, освіту, медицину, тобто нищить їх самих, їхніх дітей, їхніх пристарілих батьків, родичів, а вони заради панської ласки їй служать. Як то кажуть – дожились.

Але це ще не все. Варто згадати про «професійну спроможність» чиновників. Найпомітнішим є те, що вони не володіють стратегічним мисленням, а тому не здатні організувати належне вирішення проблеми. В інтерв’ю я згадував про омелу, паразита, який вбиває дерева. Замість того, щоб почистити дерева від омели, розробити систему догляду за зеленими насадженнями в місті, вирішили всі заражені дерева спиляти. 

Правда не сказали кому піде деревина і про те, що місто незабаром перетвориться на місто пеньків та бур’янів. Тут як бачимо, і «некваліфікованість», і умисел. В дезорганізованій системі простіше красти. Тому не варто дивуватись, що разом зі снігом сходить і асфальт, що газони стрижуть напередодні свят, що об’єкти комунальної власності споживають більш, аніж дають.

З цього приводу в мене завжди виникає запитання, а чи знає Микола Ярославович про міські проблеми!? Відповіді на звернення громадян до голови, переважним чином, в супереч Закону про звернення громадян, підписує не він, а його заступники. Підписані відповіді не є відповідями, а відписками. Це або тому, що він цілком довіряє своїй команді, або тому, що робить їх, а не себе відповідальними за виявлені помилки. 

Голова програє в обох випадках. Цілком довіряти команді – це віддати їй свою владу. Тоді треба віддати їм і свою зарплатню та приготуватись до того, що хтось з них колись зрадить. Навіть біля Ісуса Христа знайшовся зрадник . 

Наприклад, чи знає Микола Романюк, що вулицю Ковельську старанно посипають лише від повороту, з якого він прямує на роботу? Іншу ділянку вулиці – так собі, коли не коли.

На жаль наше суспільство не мало часу опанувати «мистецтво гри» на «чиновницьких клавішах», тому дуже багато залежіть від сумління та професійності депутатів. Але маємо біду, у нас в Луцьку не бракує депутатів, які ладні у всьому потурати Луцькому міському голові.

З політичної точки зору – це повний абсурд, бо політик, будучі навіть однопартійцем Миколи Ярославовича, повинен щонайбільш обслуговувати своїх виборців, заради свого та партійного авторитету. Партійні опоненти й поготів. 

То що можна сказати про депутатів, які не пов’язані з міськім головою партійними або родинними зв’язками, але у всьому йому піддакують?! Тільки одне – вони працюють виключно на себе. Ні на виборців, ні на голову, але таких егоїстів, при нагоді, голова має можливість легко використовувати на свою користь.

Для прикладу, депутатська фракція «Батьківщина» – символ опозиційності 2010 року, маючи двадцять чотири голоси з п’ятдесяти депутатів Луцької міської ради, завдяки депутатам-друзям голови перетворилась на таку собі «боярську думу» московського царя Івана Грозного. 

Тобто «радити» і осанну співати можуть, перечити бояться. Очолює команду «друзів» в.о. голови обласної організації ВО «Батьківщина», Григорій Пустовіт. 

«Допомагають» голові й депутати, які за основним місцем роботи є керівниками установ, підпорядкованих виконкому. Вони думають просто, мовляв, депутатство незабаром закінчиться, а на пенсію заробляти ще не один рік. Тому не дивуйтесь, шановні Лучани, результатам голосування з важливих для Вас питань.

Ми маємо спотворену систему влади, яка залюбки дискредитує, кожного, хто намагається з нею боротись. Я і мої колеги депутати не «піаримось», як висловлюється Микола Романюк і його заступник Юрій Вербич, а змушуємо їх робити те, що належить робити і робити так, як належіть робити. Зокрема запровадити електронну, єдину систему реєстрації дітей в садочках. 

Ми стали на заваді псевдомедичної реформи, метою якої є приватизація звільнених приміщень та бюджетна економія на скорочені медичного персоналу, але не покращення медичного обслуговування. Хтось повинен їм протистояти, і ми зважились цю справу взяти в свої руки.